Лекция по курсу «Проблемы компаративистики»

Автор – проф. Бедзир Н.П.

Слов’янський світ у порівняльних дослідженнях постмодернізму

Дажьбог

Слов’янознавство на початку третього тисячоліття не є пріоритетним дослідницьким напрямом. Утопічність багатьох проявів слов’янського міфу, руйнація ідеологічних та політичних його чинників, пов’язаних із соціалістичним минулим, спрямування пострадянських слов’янських країн на європейський та глобалізаційний напрям самоусвідомлення призвели до завершення слов’янознавчих проектів ХIХ – ХХ ст. Однак, як зазначають російський вчений Волков В., український дослідник Я. Поліщук, “така загострено критична рецепція слов’янського міфу є тимчасовою, перехідною. Вона виправдана з огляду потреби подолання стереотипів минулого, але не зовсім справедлива щодо майбутнього.<…>Міф покликаний не лише творити культ минулого, він також пояснює сучасне і майбутнє. У цьому сенсі слов’янський міф сьогодні може розцінюватися як чинник пізнання і самопізнання слов’янських національних культур, зокрема літературних традицій на етапах переоцінки цінностей» [1, 260].

Які новоутворення слов’янського міфу постають в постмодерній літературі, як переосмислюються традиції, що виявляється архаїчним, а що – “поза часом”, – на ці питання сьогодні може відповісти компаративістика, і саме вона є найбільш популярною літературознавчою наукою в Польщі, Чехії, Словаччині. Відповісти на поставлені питання в контексті західнослов’янської та східнослов’янської компаративістики – мета даного дослідження.

Компаративному осмисленню постмодернізму на теренах українського літературознавства були присвячені дискусії 1993 р., 1995 р. та 2002– 2003 рр., проведені на сторінках журналу “Слово і час” та в рамках філологічного семінару Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка. Постмодернізм досліджено в фундаментальних працях Г. Мережинської “Російський літературний постмодернізм” [2], Т. Гундорової “Український літературний постмодерн” [3].

Окремі праці компаративного спрямування – дисертація Лизлової С. “Гра в постмодерністському творі” – на матеріалі творчості Ю. Андруховича. Проведено співставлення “фіктивного карпатського краєзнавства” Ю. Андруховича, “колумбійського міфу” Г. Маркеса, роману У. Еко в романі “Ім’я троянди” [4]. Дисертація Л. Лавринович аналізує постмодерні образи-персонажі української, польської, російської літератур [5]. Російсько – українські порівняльні студії, на відміну від минулих десятиліть, не переважають в українській компаративістиці, хоча звертання до російської класики та до самобутнього російського постмодернізму є активними: доповідь І. Дзюби “Взаємодія двох культур” [6, 79 – 86], публікація В. Соболь щодо традицій українського бароко [7, 64 – 65], стаття Т. Денисової про феномен постмодернізму [8, 18 – 27] тощо.

Комплексне дослідження духовної культури слов’ян, представлене в колективній праці українських та закордонних славістів 2004 року, безпосередньо пов’язує славістику, компаративістику, але не зачіпає постмодерні студії. Проблеми компаративістики у збірнику проаналізовані Т.П. Рудою [9, 58 – 63].

У продовженні теми плідною виявилась праця українських філологів-славістів у започаткованому тернопільськими дослідниками збірнику “Літературознавча компаративістика”. Огляд проблем двостолітньої історії та теорії словацької компаративістики здійснила проф. Г. Сиваченко.

У словацькому літературознавстві “компаративістика перестала бути супроводжуючим, паралельно існуючим відгалуженням, ставши органічним складником літературознавчої свідомості”, –зауважує Г. Сиваченко. Один із найбільш плідних її періодів упродовж ХХ століття – сімдесяті роки, пов’язані з працями Д. Дюришина, Е. Пановової, З. Клатіка, Й. Гвіща, Я. Кошки, А. Червеняка. Г. Сиваченко виокремлює 17 методологічних принципів компаративістики, без врахування яких неможливо вести наукові дослідження в цій галузі. Насамперед – це усвідомлення предмету, вихідної позиції, кінцевої мети та функції порівняльних підходів. Важливо усвідомлювати, що компаративістика вивчає національно–літературний процес та міжлітературний у взаємозумовленості. Але головна мета – пізнання явища і процесу в рамках національної літератури і врешті-решт – в обширі світового літературного процесу [10, 91 – 151].

Розмірковуючи про постмодерну кризу європейського раціоналізму, Д. Дюришин поглиблював свою концепцію міжлітературності. Якщо в проекті міжлітературних спільнот у 80-ті роки вчений головну увагу приділяв генетичній, духовно-філософській спільності, то останні з його робіт 90-х років є осмисленням глобальних понять: світова література, гетерогенність культури. В останньому проекті Міжлітературних європейських центризмів (1995 – 1996) він акцентує увагу на міжлітературних об’єднаннях, конституйованих на більш об’єктивних, геграфічних принципах, які на відміну від варіативних етнічно-мовних критеріїв, “передають природну коекзистенцію людських спільнот”. Міжлітературні “центризми”, як бачимо, виокремлюються на європейському тлі, враховують природні підсистеми – території, зони, регіони, області, тобто територіальні цілісності, об’єднані спільним соціокультурним простором [11, 43 – 56].

Більш традиційними для словацької компаративної філології завжди були російсько-словацькі студії, сам Д. Дюришин був вихований на кращих традиціях російської словесності. Сьогодні словацькі культурологи та філологи зацікавлені у європейській та загальносвітовій інтеграції, але без втрати національної самобутності та мови. Є усвідомлення того, що вони – малий народ на карті світу, але нема відчуття національної меншовартості у світовій культурі. Як пише в шостому числі компаративного альманаху “Нітра” його редактор проф. А. Червеняк, “в час споживацтва закликаємо до творчості, в час гедонізму – до духовності, в час глобалізації – до диференціації, в час масової ворожнечі – до утвердження неповторності кожної людини, створеної за подобою Божою. Не можна будувати глобальний світ, в якому людина, етнос, нація опиняються поза увагою” [12, 8].

Постмодерні українсько-словацькі дослідження не є чисельними. Одна з перших дисертацій по співставленню постмодерністської творчості Ю. Андруховича і сучасного словацького письменника І. Коленіча готується під керівництвом спеціаліста з літератури українців на теренах Словаччини доц. Я. Джоганика в Пряшеві. Молодим вченим з України Ю. Гайдошем в Братиславі підготовлено дисертаційне дослідження мовностильових особливостей словацького та українського постмодернізму. Активно досліджуються проблеми перекладу словацької на українську і навпаки (Т. Кобаль).

Польські співставні студіїї мають в Україні найбільш активний та різнобічний характер. Дослідниця з України О. Веретюк дала огляд сучасної польської компаративістики [13, 82 – 91], порівняла постмодерні візії в прозі поляків та українців: Ю. Андруховича і М. Гретковської, В. Медвідя і О. Токарчук, Б. Дзіковського і О. Жовни (краківська збірка “Tekstylia”та львівська збірка “Приватна колекція” [14, 269 – 277].

Постмодерне бачення історії не є однобічним в обох літературах. Це деконструкція “патріотичного міфу”, переосмислення уявлення про національну свободу, це спроба подивитись на націю з точки зору “чужого”, навіть ворога (проза Вяч. Медвідя). Постмодерні погляди на історію деконструюють офіційну історію та усталені національні стереотипи: козака-характерника, козака-невільника, козака-розбійницького ватажка. Натомість постає бурлескний тип свавільника, блазня, карнавалізованого перевертня, який з гумором релятивізує український світ і його моральні, релігійні, культурні норми (у Ю. Андруховича – тип “прекрасного розбишаки”).

В літературі польського постмодернізму виявляються більш нігілістичні прояви у ставленні до диктату історії. Це недовіра до слова, наративу як критерію істинності сказаного (оповідання “Bełkot” С. Шути, “Medium” Й. Франчака).

Література польського постмодернізму підходить до історичного минулого, на відміну від українців, із загостреним відчуттям наступу нової цивілізації. Але діалог польських постмодерністів із Заходом у процесі глобалізації не є однобічним. Так, зміниться слов’янський світ, але понесе зміни, вступаючи в нову епоху, і Європа. На такі висновки наштовхує, наприклад, постмодерна проза М. Гретковської.

Слов’янська демонологія – чи не єдине, що ще свідчить про присутність спільного слов’янського духу в сучасній постмодерній прозі поляків та українців, – такий висновок робить О. Веретюк з прози О. Токарчук, Б. Дзіковського, Г. Пагутяк, О. Жовни. Авторка оптимістично узагальнює: “Як частина людства, слов’яни приречені до універсалізму, невідворотним є вплив культури заходу. Глобалізується польська та українська проза, і навіть поодинокі свідчення “слов’янства” є цінним показником уміння збагачуватися світом і не втрачати слов’янські традиції”[14, 276].

Унікальним виданням польських дослідників є енциклопедичний словник “Літератури західнослов’янські в перехідні періоди 1890 – 1990”, в якому представлені словацька та сербо-лужицька літератури (т.1), чеська література (т.2). Другий том вміщує розлогу статтю, написану Г. Янашек-Іванічковою, про особливості чеського, словацького постмодернізму, та зауваги до постмодерних змін в сербо-лужицькій літературі. Авторка наголошує на відмінностях витлумачення поняття постмодернізму в слов’янській компаративістиці та в публікаціях координатора і редактора “Порівняльної історії постмодерністичної літератури” голандсько-американського вченого Д. Фоккеми, який обстоює виключно постіндустріальний соціокод походження постмодернізму.

Полемічність терміну, пише польська дослідниця, спричинена тим, що він сформулювався на теренах американської, а вже пізніше – західноєвропейських і слов’янських літератур. Дискусії точаться також навколо власне модернізму і постмодернізму, співвідносності цих явищ [15, 696 – 711].

Витоки західнослов’янського постмодернізму Г. Янашек-Іванічкова вбачає в глибинних процесах опозиційної ідеології і протидії політичним репресіям задовго до постмодерних узагальнень, а саме в творчості словацького прозаїка Д. Татарки, чеської “Групи 42”, в теорії “нового автобіографізму” Й. Колажа, в творах чеських митців М. Кундери, Й. Халупського, Б. Грабала. Чеський постмодернізм спирався, на відміну від словацького, на філософію екзистенціалізму та поетику “нового роману”, які в чеській естетиці задіяні раніше, ніж у словацькій. Для словацького постмодернізму визначальними стали глибокий психоаналіз відірваної від світу особистості (творчість Я. Йоханідеса), заперечення лінійної тяглості історії, іронія, скептицизм, гумор, фантазія, які яскраво виявились в новаторських пошуках студійних театрів, театрів поезії, в письменницькій авторефлексії Р. Слободи, в тяжінні до палімпсесту і монтажності (П. Карваш).

Початком “реінтерпретації” постмодернізму в Чехії та Словаччині авторка називає “оксамитову революцію” 1989 р., яка в літературі призвела до заперечення соцреалізму, ідеологізму, історичного матеріалізму. Наступний етап – активізація елементів гротеску, абсурду, шизоідального дискурсу, які яскравіше виявили себе в чеському постмодернізмі, а саме в творчості В. Гавела.

. До останніх проявів чеського та словацького постмодернізму дослідниця залучає такі явища як “поетику відкритості” та нонселективність.

Компаративним проблемам присвячена польська наукова конференція 1995 року в Катовіцах “Постмодернізм у літературі та культурі країн Центральної та Східної Європи”, організована Г. Янашек-Іванічковою. Учасники конференції спробували виявити спільні та відмінні риси польського, болгарського, російського, чеського, словацького і українського літературного постмодернізму. Була спростована теза Д. Фоккеми про постімперіалистичне походження постмодернізму, нібито неможливого в країнах колишнього соціалістичного табору. Як стверджувалось на конференції, постмодернізм властивий слов’янським літературам, має національну, а не глобальну, виключно соціально-економічну специфіку. Висновок вчених стосувався поліцентричності літератур [16].

Постмодерністичні студії в польському літературознавстві спираються на широке коло видань, що висвітлюють досягнення сучасної світової філософсько-естетичної думки. Насамперед, це антологія “Постмодернізм” за ред Р. Нича,(Antologija “Postmodernizm”/ Pod red. R. Nycza. – Kraków, 1996), монографія Р. Нича “Світ тексту” (Nycz Ryszard. Tekstowy świat. – Warszawa, 1993), монографія М. Домбровського “Постмодернізм – думка і текст” (Dąbrowski M. Postmodernizm – myśl i tekst. – Kraków, 2000).

Чеська компаративістика, як і словацька, має своє бачення міжлітературності слов’янства, спираючись на праці славістів Д. Дюришина, Ф. Каутмана. Вивченням цілого комплексу компаративних проблем Центральної Європи займається філологічний факультет університету ім. Г. Масарика в Брно, Відділ славістики та кабінет інтегративної жанрової типології під керівництвом професора Іво Поспішіла. Методологічні засади досліджень окреслені в статтях І. Поспішіла “Ареал – Соціологічні науки – Філологія”, “Центральна Європа як духовний простір та роль літературознавства”, “Центральна Європа та Чехословаччина: пошук літературознавчого компромісу” [17], доповідь М. Зеленки на 13-му Міжнародному конгресі славістів [18, 315 – 326].

І. Поспішіл наголошує, що філологія повинна перейти від розмежувань до інтеграції. Але сучасний етап інтеграції спирається на дані соціологічних наук і виходитиме з “ареальних досліджень”. Це переплетення філології та гуманітарно-соціологічних наук, корпорація на принципах взаємодоповнення, сприйняття соціологічних засад через призму літературознавчої методології. Щодо літературних “центризмів” Д. Дюришина, то вони в останній час змістились: від євро-центризму до євро-американського центризму, до афро-центризму. Якщо колишні центри формувались тривалий час і відзначались стійкістю, певною стабільністю ознак, що давало перспективи вивчення закономірностей та типологізації , то сьогодні вони знаходяться в стадії розпаду або становлення, гетеротипічності. Феномен Центральної Європи, наголошує І. Поспішіл, постає як явище зовні мінливе, але йому властива сталість та цілісність, він “виступає скоріше як певна духовна якість, ніж конкретний політичний простір” [19, 15]. Вчений робить висновок, що на сучасному етапі розвитку світової спільноти найбільш усталеними є ті міжнаціональні об’єднання, які є аморфними з точки зору адміністративно-економічної, але їм властива внутрішня культурологічна ментальна цілісність. Перехрестя культур сьогодні міцніші за історичні соціально-політичні об’єднання. Творення образу одного з постмодерних ментальних українсько-американо-російських культурних просторів І. Поспішіл вбачає в романі О. Забужко “Польові дослідження українського сексу”.

Нове розуміння слов’янознавчих проблем демонструє російська компаративістика, яка активно працює в напрямку досліджень постмодернізму. Спробу виходу з кризи “офіційного”, заполітизованого слов’янознавства одним з перших продемонстрував збірник “Специфика литературных отношений. Проблемы изучения общности славянских литератур”, методологічними засадами якого були концепції Д. Дюришина (1994). В 2000 році в Інституті слов’янознавства відбувся Круглій стіл “Постмодернізм в літературах Центральної та Південно-Східної Європи: за і проти”, цій події передувала конференція 1999 року “Літератури країн Центральної та Південно-Східної Європи. Перервність і неперервність літературного процесу”. У 2004 році постмодерністські проблеми славістики розглядались в рамках Круглого столу “Нове в зарубіжному славістичному літературознавстві (1990 – 2000-і роки)”. Підкреслювались національна специфіка постмодерністичної парадигми, значення ідеологічних та політичних зрушень у розвої постмодерного бачення світу в країнах Центральної та Східної Європи.

Компаративна методика дослідження властива всім, хто вивчає постмодернізм. Не стали виключенням і автори монографій І. Скоропанова, Н. Богданова, М. Епштейн, В. Куріцин, М. Ліповецький, які прийшли до висновку про суттєву відмінність російського постмодернізму.

Проблеми осмислення постмодернізму показали спільність наукових пошуків вчених-літературознавців в колишніх соціалістичних країнах, об’єднання зусиль компаративістів романо-германських, американської літератур та слов’янознавців: це витоки і періодизація постмодернізму, перегуки з традиційно сильними стильовими домінантами в національних літературах, виокремлення постмодернізму в контексті перехідних, переломних етапів в національному літературному процесі, аналіз деконструктивних стратегій та віднайдених постмодернізмом шляхів національної та особистісної самоідентифікації, антиколоніальні студії, вивчення гетеротопій пограниччя, осмислення феномену інтертекстуальності, проведення типологічних паралелей, вивчення модифікацій постмодернізму, національних “версій” – для подальшого теоретичного узагальнення і повноти усвідомлення розвитку світової літератури.

 

Література:

1. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Монографія” – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2002.

2. Мережинская А.Ю. Русский литературный постмодернизм. Художественная специфика. Динамика развития. Актуальные проблемы изучения. – Киев, 2004.

3. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005.

4. Лизлова С.М. Гра в постмодерністському творі. – Автореферат дис. канд. філолог. наук. – Донецьк, 2004.

5. Лавринович Л.Б. Постмодернізм в українській, польській та російській прозі: типологія образу-персонажа. – Автореферат дис. канд. філолог. наук.– Тернопіль, 2002.

6. Дзюба І. Взаємодія двох культур: Доп. на конф. “Діалог української та російської культур як чинник міжетнічної згоди в Україні”// Кур’єр Кривбасу. – 1997 – № 77 – 78.

7. Соболь В. Барокова традиція і модерна поезія // Слово і час. – 2002, №4.

8. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і час. – 1995 – №2.

9. Руда Т.П. Сучасні проблеми компаративістики// Комплексне дослідження духовної культури слов’ян. Колективна монографія./ Упорядник В.О. Захаржевська. Під ред. І.М. Юдкіна. – Київ, 2004.

10. Сиваченко Г. Словацька компаративістика: проблеми історії та теорії// Літературознавча компаративістика. Навчальний посібник/ Ред. Р.Т. Гром’як, упоряд. Р.Т. Гром’як, І.В. Папуша. – Тернопіль, 2002

11. Ďuriŝin D. Čo je svetová literatúra? – Bratislava, 1992.

12. Červeńak A. Na úvod// Almanach Nitra 2005 / šiesty rocnik/.– Nitra – 2005.

13. Веретюк О. Cучасна польська компаративістика//Літературознавча компаративістика. Навчальний посібник/ Ред. Р.Т. Громяк, упоряд. Р.Т. Громяк, І.В. Папуша. – Тернопіль, 2002

14. Weretiuk O. Od slowianofilstwa do oksydentalizmu i globalizacji. Wielkie tematy kultury w mlodej prozie polskiej i ukrainskiej// Wielkie tematy kultury w literaturach slowianskich. № 6. – Slawica Wratislaviensia CXXIX/ Pod. red. I. Malej i Z. Tarajlo-Lipowskiej. – Wroclaw 2004 No 2666.

15. Janaszek-Ivaničkova H. Postmodernizm// Literatury zachodńiosłowiańskie czasu prełomów 1890 – 1990. Pržewodnik encykloprdyčny. 2. Literatura czeska. – Katowice: “Šląsk”, 1999.

16. Postmodernizm w literaturze i kulturze krajów Europy Środkowo-Wschodniej/ Red. H. Janszek-Ivaničkova i D. Fokkema. – Katowice, 1995.

17 Areál – Sociálni vĕdy – Filologie / Ed. I. Pospišil. Kabinet integrovane žánrove typologie. – Brno: Masarykova universita, faculta filosoficka. Ústav slavistiky, 2002.

18. Zelenka M. Aktualni problemy slovanske filologie (K perspektivam literarnevedne slavistiky// Česka slavistika 2003. Česke prednašky pro XIII medzinarodni kongres slavistu. Ljubljana 15 – 21. 8.2003. – Praha: Academia, 2003.

19. Literaria humanitas. XI. Crossroads of Culture: Central Europe. Kreuzwege der Kulturen: Mitteleuropa. Križovatky kultury: Středni Europa. Перекрёстки культуры: Средняя Европа. – Brno: Masarykova univerzita, faculta filologicka. Ustav slavistiky. – 2002.

20. Pospišil Ivo. Postmodernizmus a podstata slovanských literatur // Postmodernizmus v česke a slovenské próze. Sbornik z mezinárodni konference. Red. L. Pavera. – Opava, 2002. (Recenzije w “Slavia occidentalis”. Tom 61 (2004). – Poznań, 2004, s. 201 – 202.)